Малий синок, побачивши вогонь,
Який обняв велику купу хмизу,
Закрив лице листочками долонь,
Схилив його розпачливо донизу
І голосно заплакав: «Ой, біда!
Це полум’я ось-ось дістане неба!
Воно згорить, а як без нього я?
Не кидай, тату, хмизу, ой, не треба!
Як часто ми, батьки, жаркий вогонь образ
Розпалюємо у серцях відверто.
І кидали у нього вже не раз
Свою любов бездумно і уперто.
І так тремтять, бояться наші діти,
Що їхнє небо може в нім згоріти.
Василь Мартинюк,
Луцьк, Україна
Я народився 16 січня 1966 року в с. Карпилівка Сарненського району Рівненської області. Закінчив філологічний факультет Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Учителював, працював літературним редактором журналу "Благовісник".
Автор збірки "Оновлення серця" (2004).
Одружений. З дружиною Марією виховуємо шестеро дітей.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Читаючи поезії Ваиля Мартиненка, даючи їм найвищі оцінки, інколи стає вже просто незручно... Де-хто може запідозрити мене, як коментатора, у якйсь особистій зацікавленості :).Але, як там не було -- браво!
Лідія Гапонюк
2021-07-29 12:08:38
Дуже гарна тема: дітей і батьків. Все дуже правильно! Благословіння!
Лишь в любви есть живая основа - Людмила Солма *) Примечание в пояснение:
=Он, т.е. мой язык - не «черен» теперь и не «бел» - здесь имеется ввиду, в переносном конечно же смысле, и именно в том смысле - что с годами я избавляюсь от свойственного моему характеру некоторого "максимализма" суждений, т.е. завышенных порой требований к себе и другим, памятуя - что каждый из нас имеет собственные "планки" своих искренних намерений... как впрочем и сил на их добрую реализацию... иного я по прежнему - не приемлю.
=Фотоиллюстрацией чужое понравившееся фото из Интернета "Псалтырь" - авторства, к моему искреннему сожалению, пока не знаю...
